Серед чотирьох десятків офіційно зареєстрованих політич­них партій України вираз­но виділяється п’ять ідейно-політичних течій, в межах яких партії досягають певного поро­зуміння і сподіваються на організаційне об’єднання при підготовці і в час виборчої кампа­нії 1998 року. Це (справа наліво): 1) націонал-радикальні партії та ор­га­ні­зації, що оголо­си­ли про свою повну опозиційність до теперішньої влади (“На­ціо­нально-патріотичний фронт”); 2) партії та громадські організації, що сповідують на­ціонально-демократич­ні цін­но­сті і займають нині позицію “вибіркової опозиційності” до Президента і виконавчої влади (об’­­єднання “Рух за народ, за Україну”, “Вперед, Україно”, можливо появляться й інші  - нас цікавить ідейне спрямування, а не назви або число блоків та об’єднань); 3) “народні демо­крати” - помірко­ванана і ніби-то ідео­ло­гіч­но не­й­тральна течія (хоч дехто зачисляє її до націонал-демократів), що в цілому стоїть на дер­жав­ницьких позиціях і прагне сприяти ре­формам (НДП); значною мірою - це представ­ники “партії влади”; 4) ліберали-пра­гматики та праві соціал-демократи, що виступають з позицій так званих “загально-демократичних цінностей”; одна їх ча­стина задіяна в структурах влади, інша - здій­снює переважно ідеологічний вплив на осіб при владі (ЛПУ, МБР, помірковане крило ГКУ); 5) соціалісти і комуністи, що обстоюють пріоритетність класових інтересів над національними і до­три­­му­ються, так би мовити, ін­тер­­на­ціона­ліст­сько-класових (нас­прав­ді - імперсько-комуністич­них, ан­ти­­ре­форматорських і анти-держав­ницьких) орі­єн­тацій; вони заявляють про непри­ми­рен­ну опозиційність до влади (хоч на місцях самі її здійснюють) та сподіваються на реванш (“повернення колеса історії назад”) в разі приходу до влади. 

Яку роль відіграє національна ідея в програмах та діяльності названих течій?

Позицію комуністів та соціалістів аналізувати не будемо. Хоч їхній соці­альний популізм та лицемір­ний інтернаціоналізм не варто зовсім лишати без уваги, запере­чен­ня національної ідеї ставить комуністичну ідеологію і політику поза межами да­ного обгово­рення.

Роль національної ідеї у процесах державотворення найбільше акцентують пер­ші дві течії, причому відмінності між ними - це відмінності право-радикального, екстремітського націоналізму, з його екс­клюзивним підходом до розуміння національ­ної ідеї, і помірковано­го, державницько-ре­фор­маторського націоналізму, що наголо­шує на необхідності поєднан­ня національної ідеї і загально-цивілізаційних надбань людства. Ексклюзивний націоналізм, при всій його супер-патріотичній риториці, ана­хроніч­ний за потрактуванням національної ідеї (відголосок інтеграль­ного націона­ліз­му) і деструктив­ний за наслідками. Він не здатний наповнити національну ідею су­час­ним змістом та й не дуже прагне до цього. В “Національно-патріотичний фронт” змогли об’єднатися такі здавалось би різні сили: від колись поміркованих консерва­торів-державників з УРП  до тоталітаристів неофашист­ського гатунку з ДСУ саме тому, що їх позитивні програми невиразні і, очевидно, несут­тєві і для них самих. Ці партії об’єднуються “проти”, а не “для”. Однак епоха “революціоне­рів” минула із здо­­буттям незалежності і знищенням монополії КПРС на владу. Подальші успіхи на­ціональної справи (державного будівництва, націо­нальної консолідації, еко­номічно­го і культурного розвитку) неминуче перебуватимуть в обер­нено-пропор­ціо­на­ль­ному від­ношенні до рівня конфронтаційності та ізоляціонізму найбільш впливових політич­них сил держави.

Національна ідея в умовах консолідації уже (нарешті!) державної нації повин­на бути наповнена соціальним змістом, певним чином корелювати з лібералізмом, кон­­серватизмом чи соціал-демократизмом - універсальними ідеологіями, що да­ють уяв­лення про те, яким буде соціально-політичне обличчя української  дер­жави. Це, однак, не означає, що після утво­рення не­зале­ж­­ної держави підстави для національ­них рухів і течій нібито взагалі зникають, та що у випадку їх зберження, ці рухи начеб­то не­­минуче перетворюються в шовіністичні, якщо вони, гіпертрофуючи роль на­ціо­на­льного чинника, продов­жу­ють підкреслювати пріоритетність інтересів корін­ної нації, або в ліберальні, консервативні чи соціал-де­мо­­кратичні, якщо розуміють, що тепер пріоритетними ста­ли загально-суспільні, загально-людські, а не націо­нальні проблеми.

З таким підхо­дом можна було б погодитись, якби проголошення незалеж­ності та прий­ня­т­тя Конституції завершу­вали, а не розпочинали процес державотворення і якби існуванню української держави більше нічого не загрожувало. На жаль, клубок проблем перехід­ного суспільства:  економіч­них, полі­тичних, соці­аль­­них, культурних, військових, демографічних, екологічних в Україні є значно заплутанішим, ніж у “ста­­­рих”, тобто не новоутворених державах. Помил­ки, про­рахунки, зловживання, чи не вчасне вирі­шення будь-якої з цих про­блем в Україні все ще ставить під питання її державну незалежність. А тому в інте­ресах державності, щоб за розв’язання цих проблем взя­лась політична сила, яка є достатньо відданою ідеї незалежності, щоб відчувати ці небезпеки; достатньо гнуч­кою, щоб відвертати  їх цивілізованими мето­да­ми; до­стат­ньо компетентною у вирі­шенні невідкладних проблем в усіх інших сфе­рах, щоб не зациклюватись на одних лише небезпеках та нейтралі­зувати їх позитив­ною діяльністю, успіхами в розв’язанні внутрішніх проблем. Такою силою є україн­ська націонал-демократія близька до неї, дер­жавницьки орієнтована НДП, якщо її курс не змінить­ся під впливом яки­хось обставин (тобто, мова йде про другу і третю течії в нашій класифікації). Сучасні позиції цих сил визна­ча­ються неза­вер­шеністю про­цесів національно-держав­ного бу­дівництва в Україні та нестійкі­стю демократії в ній.

Національні та народні демократи розуміють демократію в межах західного соціаль­ного лібералізму і консерватизму і об’єктивно мали б стати природними союз­никами четвертої течії - лібералів, яка, проте відкидає національну ідею, висту­паючи під гаслами пріоритетності прав людини над правами нації. Чи завжди так було і чи дійсно лібералізм за означенням має бути ворогом націоналізму і vica versa. Звідки взялося це протиставлення прав особи і прав нації і про які, власне, права та про яку особу йдеться?

Якщо говорити про особисті права безнаціонального космополіта, що вважає себе “гро­ма­дя­нином” світу, то, по-перше, в демократичній державі його права гаран­товані Кон­ституцією, хоч і обумовлені (у будь-якій державі!) обов’язком лояльності; по-друге, таких людей є дуже небагато у будь-якому суспільстві, в тому чи­слі і в Україні. На те є вагомі причини. Т. Метельова справедливо зазначає, що про­дуктом лібералізму є економічна людина з такими рисами як самотність, розірва­ність, част­ковість. У неї немає виходу у світ Людяності, світ нескінченності й власно­го роду. Цей вихід людина отримує від демократичного націоналізму, який у той же час не позбавляє її особистих свобод та не перетворює в раба, як це роблять тоталі­тар­ні системи. Тому націо­нальний демократизм має перспективи (з чисто психологіч­ного погляду) в пост-інду­стріальну епоху.^[i]

Можемо бути певні, що названі вище риси приманні далеко не всім лібералам. Більшість із них, як громадяни сті­йких і процвітаючих держав, є поміркова­ними, я б сказала, несвідомими націона­лі­с­тами, у тому розумінні, що визнаючи пріоритетність прав будь якої особи (неза­лежно від її соціальної чи культурної ідентифікації) та наголошуючи на необхід­но­сті за­хисту прав та інтересів меншин, вони зазвичай не поступаються інтересами своєї нації чи етніч­ної групи, і мають на те усі підстави, бо на політичну чи культурно-політи­ч­ну більшість також поширюється “право рів­ності”. А це і є точка зору націонал-демократизму. Він бере до уваги права та інтереси не лише тих осіб, котрі належать до корінної нації, а й тих, що входять до націнальних меншин. Усі вони - рівні, дискри­мінація - суперечить демократії у тій її лібе­раль­но-пра­вовій формі, щодо засад якої є повна згода між лібералами і націонал-де­мокра­тами. Ці засади втілені в Конституції , міжнародних правових актах і зако­нах Укра­їни про національні меншини.

Отже, демократичний націона­лізм не суперечить лібералізмові, а тільки робить світ Людини духовно багатшим, захищає її права, включно з правом націо­нальної ідентичності і культурного розвитку. По суті, він притаман­нний усім держав­ним на­ці­ям з лібераль­ним конституційним ладом, хоч і має певні відмінності у двох типах країн: там, де на­ціо­­нальна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загро­жує, і там, де така державність щойно утвер­д­жується­ і на неї чатують всілякі небе­з­пеки. У другому випадку демократичний націо­на­­­ліз­м, сповідуючи ті ж самі принци­пи, що й у першому, по формі менш толерантний; він більш зациклений на правах нації (особливо в цари­ні мовно-культурного розвит­ку), на про­блемах її безпеки, час­ті­ше апелює до емоцій.  На те є вагомі причи­ни: 1) продовжується опір середовища - претензії імперського центра, недостатнє визнання в світі, проблеми внутрішньої ле­гі­тимації нової влади, у т. ч. її визнання з боку ком­п­ра­дор­ських кіл, котрі більш ніж непогано почувалися в старі імперські часи; 2) вини­кає проблема виправлення на­слід­­ків “історичної не­спра­ведли­вості” стосовно ко­рінної нації, пов’я­за­них із фактами дискримінації в минуло­му. ЇЇ вирішення потребує певних “компен­са­цій”, які не уз­год­жуються лі­бе­ра­ль­ним прин­ципам фор­маль­ної рівності. В принци­пі, ця проблема не має теоретичного роз­в’язку, бо для даної ситуації ще не вироблені жодні форма­ль­ні принципи. Тут допоможуть лише взаємні по­ступки обох сторін: представників нації, що була основним носієм державності у минулому (а саме її представляють більшість наших лібералів), та нації, що стала носієм держав­но­сті тепер (націонал-демократи).

Основні розходження між лібералами та національни­ми демократами стосу­ються, таким чином, проблеми існування опору старих сил намаганням молодої держави само­ствердитись і якнайшвидше виправити (знівелювати, уневаж­нити) допущені в мину­лому історичні несправедли­во­сті щодо нації, яка її утворила. Ці проблеми й потрібно обговорювати, а не ховатись за більш загальні лозунги прав особи і прав нації, які зов­сім не є антагоністичними і давно вже узго­д­жені міжна­род­ни­ми правовими акта­ми: Декларацією прав людини, у якій ідеться про права особи, та Уставом ООН, де говориться про права націй. Права націй - це сфера міжнарод­но­го права. І головнним тут є це право націй на самовизначення і утворен­ня неза­леж­них держав. Права особи - це похідна від того режиму, який утверджується піс­ля здобуття незалеж­ності. Оскільки і ліберали, і націонал-демократи виступають за правову демократич­ну державу, то в них є широке поле для співробітництва і... тільки видимість анта­гонізму.