|
|
|
| ||
|
|
Таблиця 1. Національна приналежність населення України та Львівщини (офіційна та за самоусвідомленням)
Наскільки українським за самоусвідомленням та мовою є сучасне українське суспільство та які відмінності існують між регіонами, показує таблиця 2 та карта на рис. 1. Таблиця 2. “Українськість” регіонів України
* Включно з УГКЦ, яка є виразним носієм української національної ідеї, хоч і підпорядковується Ватіканові. Регіональний розподіл та соціальне обличчя “радянських” в Україні. Отже, в цілому по Україні приблизно 2/3 опитаних (65,82%) ототожнюють себе з українцями і приблизно 1/3 – з іншими етно-національними групами.
Найбільшу частину цієї неукраїнської третини складають люди з російською ідентичністю. Їм останнім часом приділено дуже багато уваги західними “радянологами”, частина з яких тепер зайнялась Україною та росіянами в Україні [2]. З українських авторів окрему працю на цю тему написав О. Майборода [3]. Серед росіян є чимало людей, які усвідомлюють свою приналежність до українського громадянства, але відчувають дискомфорт і побоювання щодо збереження своєї мовно-культурної ідентичності в разі розширення сфери впливу української мови і культури. Але є й такі, які прагнуть і надалі зберегти статус панівної етно-національної групи, виступаючи під гаслами “збереження великої культури” та надання російській мові статусу другої державної. У цьому їх підтримують, а в деяких випадках, як буде показано нижче – займають найрадикальнішу позицію “радянські люди” – група, до якої належать громадяни України, які замість соціально-етнічної ідентичності обрали політично-ідеологічну. Їх у пострадянській Україні виявилося доволі багато – цілих 12%. Регіональний розподіл “радянських”, як видно з таблиць 3 та 4 і карти на рис. 2, є вкрай нерівномірним.
Таблиця 3. Населення з радянською ідентичністю в регіонах України.
*Від усієї їх чисельності в Україні; Таблиця 4. Розподіл “радянських” за областями України.
Картина, що вимальовується з таблиць і карти, свідчить, що “радянська ідентичність” заснована на політичній та ідеологічній ідентифікації, яка в умовах антинаціональної пропаганди заміняла частині громадян СРСР національну ідентичність. В основному вона охоплювала “денаціоналізоване” населення, що відірвалось від своєї малої батьківщини і від своєї культурної групи, сприйнявши політично-ідеологічну ідентичність як основну. Найбільший відсоток радянських є в Криму, на Донбасі й Дніпропетровщині – “кузні радянських кадрів”. На три регіони – Кримську АР, Східний і Південно-Східний регіон – припадає понад 60% їх загальної чисельності, а на три області: Луганську, Донецьку і Дніпропетровську – майже 48,5%. Натомість на Західний регіон приходиться менше як 1,5% “радянських”, на Південно-Західний – 3,2% і на Північно-Західний – 3,7%.
[2] Див. Janmaat J. G.. Nation-Building in Post-Soviet Ukraine. Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population. – Utrecht: Netherlands Geographical Studies. 2000; Recktenwald M. "The 'Russian Minority' in Ukraine" / In: T. R. Gurr. Peoples Versus States. Minorities at Risk in the New Century. – Washington, DC: US Institute of Peace, 2000. – P. 57-64; Barrington L. "Russian-speakers in Ukraine and Kazakhstan: 'Nationality,' 'Population,' or Neither?" // Post-Soviet Affairs. – Vol. 17, no. 2. – April-June 2001. – P. 129-158 та інші. [3] Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991-1998). — Київ, 1999. — 28 с.
| | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
проекту "Думки з приводу" заборонено.
