ЗАВЕРШУЮТЬСЯ улюблені й тривалі українські святкування і наближається “початок кінця”. 15 травня визначене нашим всемогутнім главою держави як день закінчення “всенародного” обговорення його ініціатив, а за ним гряде... велика невідомість. Адже на своїй останній прес-конференції діючий гарант Конституції припустив, що ніхто не знає, коли будуть президентські вибори, бо, за його словами, до 2004 р. “може статись усе” (?!).

Поживемо – побачимо. А нині спробуємо звернути увагу на деякі моменти, що прояснилися за два місяці товчення цієї псевдореформаторської води в ступі, виготовленій ще брежнєвськими геронтократами.

І. Висловлена у серпні 2002 року ідея реформування системи державного правління, яка, за всіма ознаками, була вкладена в президентські вуста зовні вірним, а насправді егоїстичним главою його адміністрації, не цілком влаштовувала нашого гаранта.

Сильною стороною проекту було те, що його могли підтримати ліві фракції, а отже, шанси на здобуття конституційної більшості у парламенті були значними. Однак, з точки зору чинного президента, це дало б змогу досягнути лише однієї мети: перетворити його наступника на “англійську королеву” (тобто людину без реальної влади).

Такий результат був би бажаним, якщо б перемогу на президентських виборах здобув опозиціонер. А де ж поділася б реальна влада? До чиїх рук вона би потрапила? До рук того політика, який оволодів би парламентом. Ним, звичайно, був би не спікер, а прем’єр-міністр, як у всіх парламентських державах. Отже, в подальшому своєму житті Леонід Кучма та всі його теперішні наближені мали б покладатися саме на прем’єра.

Проте потрібні певність щодо того, хто саме зможе підкорити собі парламент, і повна довіра до цієї особи. Ні те, ні інше поки що не притаманні президентові. Навпаки – непевність, здається, заполонила його грішну душу. А що вже казати про оточення?! Хіба воно погодиться з перспективою утвердження одного нового вождя, нехай і в новій ролі? Служили ж бо всі, а “спадок” – одному?

ІІ. Сказане пояснює, чому так довго думав і так мало придумав нового Леонід Кучма “со товаріщі”. Потрібен був проект, який задовольнив би всіх. Довелося повернутися до дещо призабутих публікою (але не творцями) “винаходів” референдуму 2000 р., навіть визнаних Конституційним судом (безповоротно!) за неконституційні, а отже – заборонені.

Для людей, які намагаються порятуватися від неминучої розплати за своє розкошування впродовж Кучминого правління, мета, звісно, виправдовує засоби. А мета в них велика: не лише зберегти панівні позиції на майбутнє, викинувши опозицію на узбіччя політичного процесу, а й розподілити владу так, щоб усім вистачило і ніхто нікого не міг би обмежити в політичних та економічних можливостях. На створення збалансованого владного середовища із нинішніх владоможців і спрямований багатоканальний березневий проект реформування. Певна непослідовність, хаотичність, виразна в окремих пунктах неконституційність цього документа обумовлені саме бажанням роздати “всім потроху” та ще й тримати їх під пильним оком теперішнього арбітра. Адже його всевладність ґрунтується на вмілому використанні суперечностей серед “своїх” за умови ізоляції “чужих”. То чому б набутий досвід не використовувати й надалі?

Для цього потрібно одне: якомога більше вакансій “хороших і різних”. Що ж до проектів Медведчука і компанії, то можна припустити, що після грудневої поразки вони зрозуміли: навально оволодіти парламентом – не так уже й просто, а водночас існують інші способи забезпечити собі владне майбутнє. Тому, загалом, вони – не проти. Разом із тим помітне певне невдоволення есдеків, час від часу артикульоване Л. Кравчуком та іншими лідерами партії, щодо обраної Кучмою лінії поведінки.

ІІІ. Від самого початку “реформа” в усіх її варіантах була спрямована також на підкреслення та підсилення суперечностей у стані опозиції. Певних результатів уже досягнуто, а у вирішальні хвилини прийняття рішень вони можуть примножитись.

Меморандум опозиційної “четвірки” не зняв різного ставлення опозиційних блоків і партій до питання, що треба робити спочатку: змінювати форму правління чи домагатись обрання людей, здатних такі зміни впровадити в неспотвореному вигляді. Невіра в “доброго царя” (О. Мороз), поєднана з вірою в можливість творити “добру систему” при “злому цареві” – не що інше, як вияв органічного для “лівих” доктринерства. А сподівання на можливість провести під парасолькою ініційованих Кучмою реформ щось антикучмівське – незрозуміла й непростима для досвідчених політиків короткозорість.

ІV. Наші “гнучкошиєнки” рапортують про успіхи обговорення та схвалення президентських ініціатив (з деякими, щоправда, поправками). А начебто нормальний чоловік (колись!) – п. Лавринович – облікує “результати”. Невже він і йому подібні позичать очі в Сірка та й доведуть справу до задуманого кучмівською свитою кінця?

Дивлячись зі Львова, можна припустити, що це їм не вдасться: надто багато некерованих критиків у найнесподіваніших колах. Після передач нашого славного TБ оптимізм вивітрюється. Він майже цілком зникає, коли бачиш, як мало хвилює наших керманичів, що громадяни часто не розуміють суті, і тому не схильні підтримувати радикальних змін конституційного устрою.

Попри все, ведучі на всіх “дискусіях” (очевидно за якоюсь негласною інструкцією) витискають із учасників одне-єдине зізнання: “реформа необхідна”. Мовляв, ви нам підтвердіть потребу, а що робити далі, влада знає. Що саме вона знає, довідаємося незабаром. Лиш би нові знання не захопили нас зненацька.

Вперше опубліковано у «Львівській газеті»,
12 травня 2003 (№ 161).