Усіх, хто задіяний як дослідник чи як учасник – творець! – громадянського суспільства, стаття Володимира Литвина “Громадянське суспільство: міфи й реальність” справді “заскочила”: Чому? Кому? Для чого? Хто б і як не відповідав на ці запитання, бажання відреагувати виникає в кожного. Проблема – як?

Для мене, як дослідниці громадянського суспільства, природним було б реагування у вигляді серйозної розмови про ідеали та суперечливу реальність будь-якого громадянського суспільства, про його різновиди, різноманітність (і про корисність цієї різноманітності), про міру розвиненості та шляхи зміцнення, в разі нерозвиненості, про причини переродження й навіть виродження. Щось таке я й збиралася спершу зробити. Та цьому перешкодила одна річ: стаття Литвина не писана для наукової дискусії. Це політичний маніфест чи пасквіль, як кому подобається. Отже, не відповівши на нього, як на політичну публікацію, не можна вести наукових дискусій. Інакше ми попадемо на гачок до тих, хто її начебто навмисно спровокував: виходячи з цілком гуманних і демократичних міркувань. Почалося, мовляв, зі скандалу, зате який чудовий результат! А морально-професійні якості зачинателів – одне з найголовніших гальм у політичному й громадянському розвитку країни – знову залишаться в тіні.

Отож, серйозна розмова про громадянське суспільство – пізніше, можливо після виборів. А тепер, спочатку – коментар на цей опус, кому б він не належав (я не благоговію ні перед “Foreign policy”, згадуючи статтю Румера 1994 р. й деякі інші публікації цього журналу, ні перед фондом Карнеґі, знаючи деяких їхніх лекторів “міжнародного класу”, які на повному серйозі потрапили стверджувати, що Жиріновський – втілення демократії, бо його любить народ). Зрештою, має рацію Анатолій Гриценко – у нашому контексті відповідає підписант, тим більше, що він доволі “глибоко” відредагував первісний текст, забравши невигідні для його концепції місця й наробивши купу фактологічних помилок.

Почну з початку, з так званої “історичної довідки” та визначення громадянського суспільства. На думку автора, ним є “мережа цивільних об’єднань за інтересами, паралельна державним структурам”. Постають запитання:

Чому паралельна? Паралельна – значить така, що не перетинається. Щодо стосунків громадянського суспільства з державою це не підтверджується, хоча декому й хотілося б, щоб це було саме так. Крім того, паралельна – значить розташована в тій самі площині. Однак, навіть у найдемократичніших суспільствах існує ієрархія “еліта (владні структури) – маси (громадянське суспільство)”. Отже, громадянське суспільство стосовно держави – “автономне”, краще не скажеш, але аж ніяк не паралельне. Воно взаємодіє з нею і перебуває ближче до мас, ніж до верхів. Інколи пишуть “незалежне”, що теж не зовсім точно. Про відносини: „громадянське суспільство – держава” є чудові статті та книги, у тому числі й вітчизняних авторів. Взяти хоча б Богдана Кістяківського. Та, як бачимо, вони залишаються не запотребувані, на відміну від праць Т.Карозерса.

Друге питання: чому “цивільних об’єднань за інтересами”, а не просто громадських об’єднань? Об’єднаннями за інтересами у нас прийнято називати клуби бального танцю та товариства рибалок, тобто організації для проведення дозвілля. Що ж стосується груп інтересів та груп тиску, які захищають свої позиції на ринку праці й в інших сферах активними діями, у тому числі й спрямованими проти уряду, то вони теж є частиною громадянського суспільства, але знову ж таки тільки частиною.

Розповідаючи історію концепції, автор пише: “У XIX столітті концепція громадянського суспільства занепала, її відтіснила промислова революція”. Насправді одну концепцію може відтіснити інша концепція, бо це явища однопорядкові, а матеріальні чинники можуть їм сприяти, або ні. Отже, промислова революція загострила проблему БІДНОСТІ (про яку панове з “За ЄдУ” воліли б не згадувати), а та вже спричинилася до того, що концепція соціалізму стала прийнятнішою, аніж концепція громадянського суспільства. Останнє ж бо передбачає рівних і вільних індивідів!

“Найглибший” рівень історицизму продемонстровано в наступній фразі: “Знову ввійшла в моду після Другої світової війни, коли італійський марксистський теоретик Антоніо Ґрамші запропонував розглядати громадянське суспільство як мережу незалежних політичних ініціатив, активісти яких – природні союзники комуністів у боротьбі проти буржуазної диктатури”. Бравіссімо! Антоніо Грамші, що помер після тривалого ув’язнення у фашистській тюрмі 1937 р., виявляється вічно живим, як Ульянов-Ленін, та ще й пропонує деякі недоречності…

Далі йдеться про перший так званий міф, який нібито полягає в тому, що “громадянське суспільство формується навколо неурядових організацій”. Але чи знає наш пересічний громадянин, якому адресована стаття, що таке НУО? І чи справді цей нібито головний “міф” такий болючий для України – не туди спрямовує наші помисли й зусилля? І чому це раптом громадянське суспільство “асоціюється з галасливою активністю (?) неурядових організацій, які борються за “суспільне благо” загалом (?): за довкілля, права людини, рівноправність жінок, справедливі вибори, проти корупції та “за все хороше”. Щось не побачила я в переліку цих “недостойних” цілей якихось загальників. Хіба це не гострі загальносуспільні проблеми? Хіба у нас із виборами чи корупцією все гаразд? Тоді нехай так і заявить найповажніший лідер найповажнішого блоку.

“Концепція громадянського суспільства в кожному тлумаченні охоплює всі організації та об’єднання, що перебувають поза державними структурами. У політології вони називаються об’єднаннями за інтересами,” – пише далі автор. Всі, чи не всі – про це в науковій літературі ведуться дискусії. Принаймні до них не належать насаджувані та маніпульовані державними структурами об’єднання. Що не всі вони в політології “називаються об’єднаннями за інтересами” – про це вже мовилось. Можу ще запропонувати до уваги тих, хто здатний читати щось інше, окрім “Фактов и комментариев”, свою спробу класифікації усього розмаїття організацій, що входять до громадянського суспільства („Ї”, число 22, 2001, с. 34-35; або на веб-сторінці www.ji-magazine.lviv.ua). Та важливе інше: жоден автор, який зі знанням справи пише про громадянське суспільство, не заперечує подальшого “спростування”, вигаданого автором міфу про НУО як єдиного представника громадянського суспільства. Отже, нема з ким сперечатись. А щодо форми вислову, то тут з п. Литвином можна сперечатись з приводу мало не кожної фрази.

Він, скажімо, пише: “Неурядові організації, ясна річ, відіграють у країнах, що розвиваються, важливу роль…” То це ми – країна, що розвивається? Дякуємо! Постарались ті, хто проголосив себе блоком “За ЄдУ”. Адже в жодному іншому блоці немає стільки тих, котрі вели нас нібито вперед майже упродовж усіх десяти років незалежності, не зважаючи на “галасливу активність” тих, що існували “паралельно”…

Переходимо до наступного “міфу” – про гадану, як вважає В.Литвин, “шляхетність цілей” громадянського суспільства. “Тут, – розповідає він, – усе залежить від того, цілі яких недержавних об’єднань ви волієте брати за основу – Армії порятунку чи злочинного угруповання “Луганська бригада”. Мені, яка вважає тему громадянського суспільства “своєю”, соромно звичайно, що я не знаю про ці знамениті українські громадські організації. Можливо це тому, що я не читаю жодного видання, що починається зі слова “Факты”. Треба б опитати читачів означених видань, наскільки вони в курсі справи… Та, як би там не було, я категорично не згодна, що злочинні угруповання – це складова громадянського суспільства. “Паралельного” – можливо, але не громадянського. Але, для того, щоб це зрозуміти, треба знати бодай ази теорії громадянського суспільства.

“Досить одного побіжного погляду на інтернетівський перелік добровільних об’єднань, – пише п. Литвин, – аби зрозуміти, що громадянське суспільство – це широко розгорнуте віяло організацій із найсуперечливішими установками, що об’єднали людей добрих, злих і просто дивакуватих”. Мені це дуже сподобалось: “інтернетівський перелік” – взірець моністичного мислення в епоху постмодерну й інформаційного суспільства! Який такий перелік? Хто його склав? І чому я маю вірити, що він справді стосується громадянського суспільства? Хоч громадянське суспільство насправді різноманітне, і в тому його сила, і тим воно страшне для наших реліктових моністів.

А щодо “людей добрих, злих і просто дивакуватих”, то, вибачте: дивакуватість і доброта частіше ходять в парі, аніж протистоять одна одній. А розмова про злих та дивакуватих породжує спогад про комуністичну пропаганду, яка видавала дисидентів за людей суцільно злих і дивакуватих водночас (“отщепенцы-неудачники”), таких, з якими “нормальному советскому человеку” не по дорозі.

Виникає, щоправда, питання про те, до якої категорії віднести дивакуватість самого пана Литвина, який на зустрічі з львівськими журналістами (було й таке! Притім, Гора прийшла до Магомета, себто зустрічалися в Києві) жалкував за часами Щербицького, коли Львівщина, мовляв, непогано була представлена в київських верхах (Маланчуком!). Свідченням не меншої дивакуватості (на мій суб’єктивний погляд, звичайно) було і згадування Литвином на іншій прес-конференції Брежнєва – в порівнянні з теперішньою місією власної персони. Ці слова включено до “рейтингу ненормативної мудрості” журналу ПіК, #2, 2002. А чи є не дивакуватістю списування статті (з того ж таки капосного Інтернету) людиною, що носить титул члена-кореспондента Національної Академії Наук України? Та все це, як бачимо, не перешкоджає п. Литвину претендувати на лідерство у найбільш забезпечену “ресурсами” партійному блоці, а може й на ще визначнішу роль, чого він, у принципі, не заперечує. Та ще й приказувати: „Побачимо, на користь, чи на шкоду мені піде публікація тієї статті…” Їй Богу, так сказати міг би й Дмитро Понамарчук, а Дмитро Корчинський, здається, зумів би висловитися ще мудріше (хоч під статтею міг би підписатися, напевне, й він).

Уявлення про добрі наміри громадських організацій пан Литвин (права рука Президента держави, доктор наук etc.) називає “підступним і хибним”. Вибачте, але це вже з лексикону О. Лукашенка.

Далі йдеться про суперечливість цілей громадських організацій, які, бачте, “завжди переймаються тільки одним аспектом дійсності”, і про те, що “боротьба за тлумачення того, що є суспільним благом на цей момент, точиться не між громадянським суспільством, з одного боку, та «хлопчишами-плохишами», з другого, а завжди і тільки – між різними силами самого громадянського суспільства”. Моя реакція: це ж дуже добре! По-перше, вирішуючи проблеми того аспекту дійсності, яким вони переймаються, громадянські організації звільняють від цього зайвого й дрібного клопоту уряд, державу, чи як у нас полюбляють казати – владу. По-друге, сам п. Литвин кількома рядками вище стверджував, що “суспільне благо – це не богоданість, не абсолютна категорія, не конкретний стан речей, це ідея, що виходить переможцем із суспільної боротьби”. Тож і добре, що за неї є кому боротися.

А щодо економічної заінтересованості, про яку йдеться далі, то, на жаль, кожна людина має такі інтереси. Але проблема в тому, як вона їх досягає. Чи не хотів би, бува, п. Литвин сказати, що без цієї “підступної і хибної” ідеї громадянського суспільства партія – якась нова THE PARTY, чи може блок (THE BLOCK), чи Адміністрація, чи просто ВЛАДА накреслили б несуперечливий шлях до світлого майбутнього? Але ж він сам і відповідає на це запитання: “Хоч би якою безкорисливістю вирізнялися дії окремих героїв, завжди знайдеться спосіб оприбуткування їхнього героїзму”. Закритої сфери стосунків ця, така невластива “українському дискурсу”, фраза стосується значно більшою мірою, ніж сфери відкритої боротьби.

Про демократію. Тут усе поставлено з ніг на голову. Суцільні пересмикування фактів відбивають будь-яку охоту їх коментувати. Адже ж якщо, цитую: “активне розвинене громадянське суспільство може дисциплінувати державу [а в наших умовах, це дотримання закону, подолання корупції і багато всього іншого, що кардинально може оздоровити суспільство. – А.К.], просувати інтереси різних груп населення [а значить, відкрити шлях до справедливості. – А.К.], забезпечувати їхню активну участь у політичному житті [що ми й називаємо демократією. – А.К.]”, але при тому має й інші, негативні, впливи, то це ж не значить, що перше – абсурд, а друге – його подолання, як хоче довести автор. Притому, ці інші приклади трактуються далі суперечливо й некомпетентно.

Перше, на чому наголошує автор, – це, “що різке посилення громадянського суспільства є симптомом небезпечного ослаблення політичних структур”. Який приклад він наводить? Статтю Ш. Бермана про те, що нібито розвинене громадянське суспільство у Ваймарській республіці не перешкодило, а навіть посприяло приходові Гітлера до влади. Залишимо слабкості провокативної, а тому широко розрекламованої статті Шермана для обговорення в межах наукової дискусії. Натомість запитаємо в нашого претендента у вожді: а хіба Гітлер прийшов до влади не під гаслом “посилення політичних інститутів”?

Якщо навіть п. Литвин погоджується з твердженням Б. Шермана, що “щільність і структурованість громадянського суспільства тільки полегшила нацистам процес створення динамічної політичної машинерії”, то чи може він з його такою-сякою (якась же мусить бути!) ерудицією вченого-історика повірити, що причиною перемоги нацизму було те, що “слабкі політичні структури Ваймарської Республіки були не в змозі задовольнити завищені й суперечливі запити конкуруючих громадянських об’єднань”? А якщо не вірить, то навіщо пудрує мізки українським громадянам, переконуючи, що благо – у сильній владі, якій не заважають жодні суперечливі запити? І що таке сильна влада? Невже та, за якої, як писав Шевченко: “од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...” Усунувши “галасливу активність” усіляких там НУО, матимемо саме таке “благоденствіє”.

Перш, ніж підкидати широкому загалу подібні опуси, чи не краще було б самому почитати про те, як народжуються й вироджуються громадянські суспільства, як вони дичавіють і хто цьому сприяє (див.: Дж. Кін. Старі образи, нове бачення. – Київ, 2000).

Діяльність груп тиску, особливо надмірна й незбалансована (з точки зору реально існуючих у суспільстві інтересів), несе певні загрози. Але, по-перше, “лобістське” й громадянське суспільство – не синоніми. А по-друге, не українцям хвилюватися через гіпертрофію і того, й іншого. Що ж до тверджень п. Литвина, то вони знову не в ладах з логікою. Заявивши, що на Заході в “90-х роках цей процес посилення лобістських угруповань одержав назву “демосклероз суспільства”, він в наступному абзаці про ті ж 90-і роки пише: “1995 року гуру американської соціології, професор Гарвардського університету Роберт Путман своєю статтею “Падіння соціального капіталу Америки” … показав, що в 90-х роках гурткове, комунальне й союзне життя Сполучених Штатів увійшло у фазу справжньої кризи. Проте, як відомо, саме на цей період припадають небачені раніше кон’юнктура й господарське зростання в Америці”.

Так був демосклероз, спричинений гіпертрофією громадського суспільства, чи його криза? Очевидно, що це питання не для некомпетентних, які змішують лобізм з “гуртковим, комунальним і союзним життям”. Чи не правда, кумедно звучить ця остання фраза в українському перекладі, зайвий раз засвідчуючи факт плагіату. Але навіть це не виправдовує того, що слова “гуру американської соціології” адресуються вигаданій особі, якомусь Путманові, коли насправді йдеться про Патнема чи Патнама, як подали перекладачі його книги українською мовою. (Роберт Д. Патнам. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ: Основи, 2001). Почитайте, пане члене-кореспонденте, не зашкодить: може й справді станете фахівцем з проблем громадянського суспільства.

Про залежність економічного успіху від громадянського суспільства й демократії – тема грандіозна, а всезнайство автора просто вражає: виявляється “обидва приходи “Солідарності” у владу збігалися з господарським і моральним спадом”. То й що? А хто був творцем 10-річного спаду в Україні? Жодної „Солідарності” ми не мали.

Щодо того, скільки коштує громадянське суспільство урядові, пасувало б говорити про Україну, а не про Америку. Так само, як і про ті проблеми ґлобалізації, які її зачіпають найбільше, а не про те, що “терор чинять скажені і ґлобалізовані сегменти громадянського суспільства”. Ось де, виявляється, зосереджено головний осередок ґлобалізованого громадянського суспільства – на кордоні між Афганістаном і Пакистаном, у печерах.

Навіщо ж так лякати далеко не ґлобалізованих українських виборців? Ще й справді словосполучення “громадянське суспільство” в устах якогось кандидата в депутати стане для них розпізнавальним знаком “ворога народу”, якого в епоху боротьби з тероризмом треба бити й не пускати… до Верховної Ради.

Висновки прості:

• стаття, без сумніву, програмна;
• дивакуваті королі роздягаються добровільно;
• чи зауважить їх наготу пересічний виборець?