У лексиконі українських політиків і політичних аналітиків дедалі частіше зустрічаємо слово "революція". Водночас, депутат Волков вважає, що в країні немає не те що революції, а навіть політичної кризи, хоч наявність парламентської кризи він усе-таки визнає.

Що ж ми маємо насправді? Повстання мас (саме це підкреслюють опозиціонери своїм гаслом "Повстань, Україно!"), чи бунт політиків, які колись уже були у владі, та не прижилися з різних міркувань, а тепер - ображені й шукають реваншу?

Якщо відштовхнутись від слів Волкова - відстороненого "придворного" фаворита, який значно "пом'якшав", опинившись за ворітьми владних стосунків, - то варто поставити запитання: а чим викликана парламентська криза? Чому сьогодні чотири фракції, що разом отримали понад 60% голосів виборців, відмовились брати участь в обговоренні й прийнятті пропонованих керівництвом ВР законопроектів та інших рішень? Чому завжди обережний і компромісний (я незгідна з визначенням "нерішучий") В. Ющенко заявляє від iменi блоку "Наша Україна": "Ми не братимемо участi в публiчнiй брехнi". Головна проблема української політики - в тому, що "народ голосує за одну полiтичну силу, а влада представляє iншу".

Владна верхівка грає не за правилами демократичного процесу. Вона не рахується не лише з впливовими політичними силами та громадською думкою, а й з Конституцією та законами. Вона зробила ставку на силові методи і силові структури і цинічно їх використовує для самозахисту, і для подальшого наступу на демократію. Ось чому виникла парламентська криза, яка переросла в загальнополітичну кризу з деякими ознаками революції.

У нас влада зосереджена в руках однієї особи - Президента та його канцелярії, що перетворилася у другий, не передбачений Конституцією уряд. У нас "не працює Конституція й закони України в частині прав людини, у тому числі й права на пересування, на збори, на свободу слова". У країні діє цензура й переслідується опозиція. Як зупинити цей рух до диктатури?

Навіть Юлія Тимошенко, агітуючи влітку за "повстання мас" наголошувала на необхідності діяти в межах Конституції (не революційно). І це усіма схвалювалось. Те саме робив Віктор Ющенко та його команда, але на іншому ігровому полі, і це не cхвалювалось (кажу про 90% публіцистики з цього приводу). Але чи можна втриматись у полі правових, конституційних дій, там де закони й конституція в уявленні "імущих владу" є дишлом, яке можна повертати, куди здумається? Чи можуть дати бажаний наслідок переговори з тими, хто у відчаї рятує "те, що має"?

Останні події показали ще раз рівень правосвідомості усіх, хто "гарантує" громадянам України їхні права й безпеку. Саме їх поведінка примусила помірковану опозицію (яка не лише є, але й мусить бути у кожному нормальному суспільстві!) твердо заявити: "Якщо рішення не приймають за столом переговорів, починає говорити майдан". Протягом останнього тижня Віктор Ющенко повторив ці слова багато разів. Він сам, із своїми однодумцями й однопартійцями, приєднався до майдану, всупереч сподіванням владної верхівки, підписав вимогу про відставку Кучми, відмовився від участі в парламентських дебатах, а отже - від своїх попередніх спроб знайти альтернативний, менш ризикований, більш прийнятний для загалом нереволюційного українського народу шлях вирішення проблеми ПОЛІТИЧНОГО ДОМІНУВАННЯ.

Тепер уже діє логіка революції, яка не залишає місця для центристів: політичні сили поділяються на радикалів (революціонерів), що домагаються змін, та реакціонерів, які захищають статус кво (по-нашому - "ВЛАДУ"). Не випадково центристів в часи французької революції назвали "болотом", що розташувалося між "правими" (роялістами) і "лівими" (революціонерами, егалітаристами, республіканцями).

Але революції в Україні усе ж таки нема. Бо хоч причини є, але немає безпосереднього ПРИВОДУ, який би збурив народ. Бо живемо у ХХІ ст. з величезними можливостями маніпуляції свідомістю мас. Ці можливості у руках тих, хто творить диктатуру. Це їх робота, що маси сприймають усіх чи майже всіх політиків виключно як борців за ВЛАСНІ інтереси, не роблячи різниці між "твердим" і нібито "дуже розумним юристом" і "розпливчасто-невизначеним" фінансистом. Бо неможливе (поки що) широке використання акцій громадянської непокори - хоча б у випадках, коли влада чинить нелегітимно. Без протестних настроїв, що переростають у пасивний чи активний спротив в середовищі, з одного боку, ЗМІ, а з іншого, силових структур, революція таки не відбудеться.

Отже, наразі маємо наразі гостре протистояння політичних сил: влади та двох опозицій. Ці опозиції об'єдналися, щоб захистити своє право на участь у владі - чи то у ролі правлячої сили, чи то легітимно, у відповідності з принципами демократії, діючої опозиції. Спільною для них є найближча мета: зупинити наступ авторитаризму, захистити й реформувати (відповідно до набутого досвіду) демократичні інститути. Але навіть цієї мети не вдасться досягнути, якщо народ не зрозуміє її важливості для усього суспільства і не надасть належної підтримки.

Подальші ж дії неминуче покажуть, що рішучість "на барикадах" і вміння вибудувати нову політичну стратегію, яка вивела б Україну на шлях процвітання - не обов'язково йдуть поруч. Перегрупування сил серед професійних політиків неминуче має відбутися, у зв'язку з чим виникне потреба в поміркованості, конструктивізмі і відмові від популістських гасел. І ті, хто сьогодні не чується на майдані, як у себе вдома, можуть виявитися найпотрібнішими для налагодження нормального життя та для реабілітації заплямованого іміджу держави в світі.